Він багато говорив, та хлопчик нічого не міг зрозуміти. Зросивши батькову руку слізьми і приймаючи книгу, притискав її, мов батька, до свого серця; а батько, радіючи як синовому завзяттю, так і тому, що він розлучається з тілом своїм, заснув навіки із виразом радості на смертному лиці. Добрий син, часто читаючи сю малу книжечку, майже напам’ять її знав. Написано в ній було, що найлютіша і найстрашніша потвора, на ім’я Сфінкс, коли ще був живий його батько, всіх, хто стрічався їх, без огляду катувала і вбивала. Лице Сфінкс мав дівоче, а все інше – лев’яче. А вбивав за те, що ніхто не міг розв’язати задачу чи загадку, що заховувала поняття про людину. Хто б не трапився йому, загадка була одна: «Зранку – чотириногий; в полудень – двоногий, ввечері триногий; скажи мені, що за звір?». Вкінці було написано, що Едіп розгадав сю загадку, потвора щезла, і засяяли у днях його радість і злагода. Розповідь сю тримав син мудреця у своїм серці.

Подорослішав він, пристрасті його посилились, а світські приятелі допомогли йому розбеститися. «Сфінксе – яка дурість, - казали йому, порожня байка! Забобон!..» Та й сам він мав уже не дитячий розум, знав, що сих звірів ані в Америці, ані в Африці самій, ні на Японських островах природа не творить, а в Європі їх і не бувало. Жодна історія про них не згадувала; все вже він добре розумів, аби бути прозорливим кажаном. Кажану – гострий зір уночі потрібен, а неробі у злі. Розгульне життя зовсім позбавило його сердечних утіх. І тоді перший засів безглуздої історії про потвору зогнив у серці його, як гниє старе пшеничне зерно, поховане на ниві.

Тридцяти літ почав він входити у себе і пізнавати. «От нещастя! – казав він сам собі. – Я зовсім змінився. Де поділася радість моя? Хлопчиком був я велесий, нині маю усого з надлишком, одного немає – веселощів. Вони, правда, начебто і є, мене за веселого всі вважають, але то зовні, всередині ж я сам почуваю руїни, чогось боюся і весь повен сумнівів. Одне лише знаю твердо – убогий я. Яка мені користь із доброї в людей думки про мене? Ось правдивий плід зневаженого мною заповіту і поради батькової! Прибутки подвоюють у мені жадобу, а мої насолоди сторицею віддаються гіркотою. Сфінкс!.. Дивна річ… Звичайно, тут є якась таємниця… Мій батько був мудрий і людинолюбний, не брехав і жартома, бо не мав до того нахилу, - не може бути, щоб він мене одурив. Звичайно, все те правда. І чи не піймався я вже звірові тому: мучить мене щось, і я не можу зарадити цьому. Одне лише диво, що караюся тим, чого не бачу, і від того – кого не знаю… Нещасна заблуда! Докучлива тьма! Ти цілиш якраз у мене, в саму душу мою, перекинувши, як вихор, хату, як буря, кедр. Безглуздий світе, привабний і зваблений! Отрута порад твоїх – се сім’я смерті сердечної, а твій ласощ – се найлютіший звір; він нерозумних стрічає лицем дівочим, але пазури його – пазури лева, що вбивають душу, і такими вбивствами кожне століття, кожна країна переповнена.

Продовжувати не хочу. Почав проростати з фальшивої історійки новий і всекорисний дух. Добрий син, всередині якого зайнялась вже осяйна зоря, мало-помалу пізнавши себе, з часом став наступником високого батьківського світу, вмостившись на храмі нетлінної істини, як шанувальник своїх батьків...


[1]  [2]  [3] 

Інші філософські твори Григорія Сковороди:
Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті
Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу
Вдячний Еродій
Вбогий Жайворонок